ОЛЕКСАНДР БОГДАНЕЦЬ
11.03.1987– 05.07.2023
Богданець Олександр Юрійович народився 11 березня 1987 року у селищі Оржів Рівненського району Рівненської області.
Здобув повну загальну середню освіту у загальноосвітній школі селища Оржів, яку закінчив після 11 класів. У шкільні роки проявляв відповідальність, дисциплінованість і працьовитість, користувався повагою серед однолітків та педагогів.
Після закінчення школи продовжив навчання у місті Рівне в навчальному закладі комп’ютерного спрямування «ШАГ», де здобув фах комп’ютерного дизайнера. Виявляв зацікавленість до сучасних технологій, мав творчий підхід до роботи та прагнення до професійного розвитку.
У цивільному житті Олександр Богданець працював будівельником, спеціалізувався на виконанні фасадних робіт. Свою справу виконував відповідально та якісно, працював на об’єктах по всій території України та за кордоном, здобувши репутацію надійного та сумлінного фахівця.
У 2014 році одружився з Юлією.
У подружжя народилися двоє синів:
Владислав (15 жовтня 2015 року) та Вадим (9 липня 2020 року).
Олександр був люблячим чоловіком і турботливим батьком, для якого сім’я завжди залишалася головною життєвою цінністю.
19 березня 2023 року був мобілізований до лав Збройних Сил України. Проходив військову службу у складі 80-ї окремої десантно-штурмової бригади на посаді гранатометника.
5 липня 2023 року, під час виконання бойового завдання, Олександр Богданець загинув у Бахмутському районі, населений пункт Іванківське, Донецької області.
Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Дитинство та юність
Олександр Богданець народився у чудовій родині прекрасних батьків — Наталії та Юрія. Він був середнім сином у сім’ї, де панували любов, взаємна підтримка та повага. Разом зі старшим і молодшим братами вони росли поруч, ділили дитячі радощі, ігри та перші життєві випробування. Змалку між братами сформувався особливий зв’язок — міцний і надійний, який вони пронесли через усе життя.
Родинна єдність не обмежувалася дитинством. Подорослішавши, троє братів разом зі своїм батьком працювали у будівельній справі. Спільна праця об’єднувала їх ще більше: тато і три сини були разом щодня — підтримували один одного, ділили відповідальність і довіру. Це була справжня сім’я, згуртована спільною роботою, взаємною повагою та внутрішньою міцністю.
З дитинства Олександр вирізнявся зовнішністю: великі зелені очі, уважний і відкритий погляд, чорне, як смола, волосся. Він був щирим, добрим і справедливим, ніколи не залишався осторонь чужої біди, умів захистити слабшого і завжди був чесним у стосунках з людьми.
Навчався у загальноосвітній школі селища Оржів. До навчання ставився відповідально, мав схильність до гуманітарних предметів, особливо цікавився історією. Спорт Саша не любив, однак вирізнявся витривалістю, зібраністю та внутрішньою дисципліною. Йому були ближчі заняття, які вимагали зосередженості, терпіння та уважності.
У стосунках з однолітками Олександр був спокійним і прямим, не терпів несправедливості та принижень. За вміння бути чесним і надійним його поважали друзі та однокласники.
У період юності в Олександра остаточно сформувалися самостійність, відповідальність і внутрішня стійкість. Він усвідомлено шукав власний шлях, цінував працю та родинні традиції. Саме ці риси згодом визначили його доросле життя — надійність, спокійну силу та вірність сім’ї.
Історія кохання
Наша історія кохання з Олександром розпочалася у 2012 році. З самого початку ці стосунки мали особливу глибину і внутрішню тишу. Вони ніколи не стояли на місці — постійно розвивалися, змінювалися й зростали у кращу сторону. Це було схоже на квітку, яка з часом не в’янула, а навпаки — безкінечно розцвітала, ставала все гарнішою, сильнішою і повнішою. З кожним роком у наших стосунках з’являлося все більше довіри, тепла, мудрості та любові.
Саша давно подобався Юлії, проте на той час він перебував у стосунках. Юля навіть не намагалася підійти чи сказати «привіт», адже мала чіткі життєві переконання — не можна втручатися у чужі стосунки. Згодом так склалося, що коли вони познайомилися, обоє були вільні, і саме тоді почався їхній спільний шлях — усвідомлений, щирий і справжній.
Вони не прагнули гучних компаній — надавали перевагу прогулянкам удвох, розмовам і тиші, у якій можна пізнати людину по-справжньому. Вони хотіли не просто бути разом, а будувати міцні, глибокі стосунки.
Одного разу, гуляючи разом у лісі, Саша запитав Юлію:
«Якого ти хочеш чоловіка?»
Юля відповіла щиро: вона хоче чоловіка, за яким буде, як за кам’яною стіною. Чоловіка, за яким можна йти і довіряти. Щоб він був їй другом, братом, адже вона росла старшою сестрою і не мала брата. Щоб чоловік був справжнім чоловіком у всьому. І так само вона пообіцяла бути для свого чоловіка і подругою, і другом, і сестрою, вірною і надійною, щоб стосунки в сім’ї росли й змінювалися лише в кращий бік.
Саме з цього почався їхній шлях. Коли вони одружилися, стало зрозуміло: їхні стосунки саме такими і були. У першу чергу Саша і Юля дружили. Вони були одне для одного найкращими друзями, і в цьому полягала сила їхньої сім’ї.
Їхнє сімейне життя було наповнене живим спілкуванням. Вони багато говорили, вміли слухати й чути одне одного, сміялися, разом читали книги, грали в різні ігри, пізнавали одне одного через розмови, ігри та спільний час із дітьми. Їхні стосунки були про близькість, повагу і щоденну присутність.
Особливе місце в житті Олександра займала сім’я. Він свідомо закладав у синів важливі родинні цінності. Часто говорив Владу і Вадиму:
«Сім’я — це найголовніше. Мама в нас одна, а ми — три чоловіки, і ми маємо завжди допомагати мамі».
У родині було правило: щаслива мама — щаслива сім’я.
І ще одне — обійми замість тисячі слів. Навіть у складні моменти життя обійми Саші дарували відчуття спокою, підтримки і безпеки.
Вони дуже любили проводити час із дітьми: грали разом у різні ігри, дивилися сімейні фільми, створювали спільні спогади. Це було життя, наповнене теплом, любов’ю і справжньою сімейною єдністю.
Юлія з глибокою вдячністю говорить, що саме поруч із Сашею вона дізналася, що означає бути коханою жінкою і щасливою мамою. У ньому Бог подарував їй чоловіка, друга і брата в одній людині.
У 2024 році дружина Олександра — Богданець Юлія Олександровна — відкрила сімейне кафе «Любу Тебе» в пам’ять про свого коханого чоловіка. Це місце стало продовженням їхніх сімейних цінностей — живого спілкування, любові, ігор, тепла та єдності, які завжди були основою їхньої родини.
Історія війни
24 лютого 2022 року Саша був у Києві. Саме там він на власні очі побачив початок повномасштабного вторгнення — перші вибухи, страх людей і тривогу перших днів. Уже тоді він чітко знав: він піде захищати Україну. Він говорив, що не хоче, аби я чи наші діти колись пережили те, що довелося пережити людям у Бучі.
На той момент Саша був списаний. Але ми сіли і спокійно поговорили. Це була не емоційна розмова, а тиха й чесна домовленість двох дорослих людей. Він сказав:
«Юля, я списаний, але я йду в ТРО. Я буду їздити, вчитися стріляти, готуватися. Коли прийде повістка — я піду захищати Україну».
Так ми і домовилися. Ми були до цього готові.
Коли у 2023 році Саші прийшла повістка, це не стало несподіванкою. Він пішов спокійно і впевнено, з повним усвідомленням свого вибору. Саша потрапив до 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Це була сильна, професійна бригада, де його навчили всьому необхідному. Він дуже цінував свій підрозділ і побратимів, і навіть говорив, що після завершення війни хотів би продовжити військову службу.
Побратими щиро любили Сашу і дали йому позивний «Грубий» — не через фізичну силу чи зріст, а навпаки, за його доброту, людяність і вміння єднати. Він завжди говорив про повагу між собою, про мир і підтримку, про те, що навіть у найважчих умовах потрібно залишатися людьми.
Перед відправкою на Схід, у Костянтинівку, Саша приїхав додому. Ці два дні були неймовірними. Ми всі були разом — я, діти, наші батьки. Дім наповнився радістю, теплом і світлом. Особливо запам’яталися щасливі очі його мами й тата, і безмежна радість наших дітей. Для нас із Сашею найбільшою цінністю було бачити ці щасливі обличчя, бути поруч, обіймати, мовчати і просто жити ці миті разом. Це були дні справжнього щастя, які назавжди залишилися в серці.
Останні слова, які Саша сказав мені, назавжди закарбувалися в пам’яті. Він сказав, що дуже мене любить, що в мене все буде добре, що я буду найщасливішою жінкою у світі, а в наших дітей усе складеться якнайкраще. Він сказав, що саме для цього старається і буде старатися.
5 липня 2023 року Олександр Богданець загинув під час виконання бойового завдання у Бахмутському районі, поблизу населеного пункту Іванківське.
За проявлену особисту мужність і самовідданість посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
